Звільніться від заздрості: 6-денний план читання від Анни ЛайтЗразок

День 3. Заздрість ізсередини 

Ви коли-небудь розмовляли з другом чи знайомим і згадували чийсь талант, удачу чи здобутки? Наступна відповідь часто може бути коментарем, який принижує людину, яку ви обговорюєте.

“Ти чув, що ________ написав книжку?”

“Так, але це самвидав.”

“Їхня церква дійсно зростає.”

“Звичайно, адже там багато розваг.”

“Вона дуже схудла.” 

“Так, адже зменшила шлунок.”

Подібні коментарі просто огидні, але я першою визнаю, що сама так говорила і, безперечно, думала таким чином про інших. 

Наш осуд може змусити почуватися краще в той момент, коли ми намагаємось зрівняти шанси на успіх, але насправді він демонструє слабкість розуму та незадоволеність собою. 

Френсіс Бекон так говорить про заздрість: "Ми, не зумівши досягти гідності іншої людини, задовільняємося тим, що руйнуємо її благополуччя". Ми знищуємо інших буквально нашими словами, думками та ставленням. Ніщо з цього не допомагає нам жити вільним і рясним життям, доступним нам.

Кожен з нас має унікальне відображення слави Бога. Але часто світ (або ваша спільнота, знайомі, оточення) не може розпізнати чи оцінити це унікальне відображення. Натомість, коли ми заздримо, ми зменшуємо славу. Ми нападаємо на обдарованість, щоб вона не витісняла нас. 

Правду кажучи, хтось завжди матиме більше, досягатиме більшого або буде талановитішим, ніж ви, у певних сферах. Так улаштований світ. Ніхто не є досконалим, і по цей бік вічності неможливо знайти справжнього, спокійного задоволення. Однак кожен з нас володіє чимось цінним, вартісним, тим, чому можуть заздрити інші, хоча ми цього навіть не усвідомлюємо. 

Отже, ціль тут не в тому, аби стати посередніми. Наступний фрагмент із класичного роману Атлант розправив плечі добре це ілюструє. “Чи знаєте, яка головна ознака посередності? Неприйняття чужих досягнень. Ці дратівливі лицеміри, які сидять і тремтять, щоб чиясь робота не стала видатнішою за їхню власну. Зі своїх щурячих нір вони шкірять на тебе зуби, думаючи, що ти дістаєш задоволення, дозволяючи своєму сяйву їх затьмарювати”. 

Коли я прочитала цей фрагмент, він мене вразив, адже раніше я вважала себе нещасною посередністю. Я вірила, що інші навмисне принижували мене тим, що були кращими — вони були собою. Я заздрила певним досягненням, але сама не мала амбіцій досягнути чогось. Я заздрила певним дарам і талантам, але я не мала розуміння, щоб побачити свої власні унікальні дари та таланти. Продовження цього фрагменту таке: “Їхня мрія про велич – це світ, у якому кожен із них переконаний, що всі решта – нижчі за них. Вони не знають навіть, що ця мрія – безпомилковий доказ їхньої посередності.” 

Ми дійсно хочемо світу, в якому кожен – наш вдячний підлеглий? Наскільки нестерпно звичайним би він тоді став? Саме велич інших має пробудити велич у нас самих. Але цього ніколи не станеться, якщо ми не зможемо навчитися розпізнавати, цінувати та прославляти велич, яку ми бачимо в інших, і усвідомлювати, що дари, атрибути та якості, які їм дав Богом, не є інструментами для навмисного приниження наших власних. 

Ми можемо захоплюватися чимось у комусь іншому, але якщо ми не в змозі прийняти самих себе такими, які ми є настільки, щоб хвалити і висловлювати словами це захоплення, воно перетворюється на отруту, яка розкладається всередині нас. 

Збитки, таким чином завдані нашим серцям, руйнівні для нашого духу. доведеться неабияк попрацювати, щоб, викопавши це почуття, вирвати йому коріння, а потім спостерігати, як воно втрачає свою силу.