Пiсня над пiснями 5:2-16

Сплю я, та серце в мене не спить; ось голос милого! він у віконце постукує: Відчини ж менї, сестро моя, дорога моя, голубко моя, чиста моя! Вся голова в мене росою припала, кучері мої - нічними краплями. Я роздяглась уже, - як знов одягатись? я ноги помила, як же їх валяти? Милий мій крізь дїрку руку просунув, і внутро моє зворушилось од сього. Я встала, відсунути милому засов, а з моїх рук покапала мирра, і з палцїв моїх капала мирра на ручки замку. Я відчинила любому мойму, аж се милий відвернувся і зникнув уже. А в менї ж і дух завмер був, як він говорив! Кинусь тодї шукати, - нїде не знаходжу; стала кликати, - та не озиваєсь до мене. Стріла мене сторожа ув обходї міста: побили мене, зранили мене, здерли з мене намітку ті, що стерегли муру. Ой заклинаю ж вас, дочки Ерусалимські: стрівши мого милого, скажіте йому, що гину з любови. Чим же твій любий всїх любих переважує, ти, уродливша проміж усїма дївоньками? Чим се дорогий твій лучший над инших, що ти про його так нас заклинаєш? Любий мій - білий, і румяний, красший за десять тисяч инших; Голова в його - чисте золото; кучері филясті, а чорні, як ворон; Очі в його - чисті, мов голуби, що при потоках водних, наче в молоцї скупані, седять щасливі. Щоки його - цьвітник пахущий, грядочки принадного зілля; губи - мов ті лилїи, що капле з їх мирра; Руцї його - мов з золота уточені, в хризолити оправні; тїло - його - наче слоновая кість у сапфирах; Нозї - стовпи мармурові, поставлені на золотих підніжках; вид же його, як Ливан; величен, як кедри; Уста в його, - се самі солодощі, а ввесь він - любощі. От, хто мій милий, от, хто друг мій, дочки ви Ерусалимські!