Буття 29:1-20

І вставши Яков на ноги, пійшов у землю восточню. Дивиться, коли ж колодязь на степу, і було там три отарі овець, що полягали коло його. З того бо колодязя наповано стада. Над усьтєм же колодязьним лежав камінь великий. І скуплювались там усї стада, і одвалювано каменя від усьтя колодязного, і наповано вівцї, та й знов навалювано каменя на усьтє колодязне на місцї свойму. Рече ж їм Яков: Браттє, звідки ви? Вони ж кажуть: Ми з Гарану. Рече ж їм: Чи знаєте Лабана Нагоренка? Вони ж кажуть: Знаємо. Рече ж їм: Чи жив, здоров? Вони ж кажуть: Жив і здоров. Ось і Рахеля, дочка його, йде з вівцями. І рече Яков: Ще дня багацько, не пора скуплювати докупи скотину. Понаповайте вівцї, та йдїть, пасїте. Вони ж кажуть: Не зможемо, докіль усї отарі скупляться докупи, та одвалять каменя з колодязного усьтя; тодї й понаповаємо вівцї. Ще ж він говорив до них, аж ось Рахеля пригналась із отецькими вівцями; вона бо доглядала їх. І сталось, як зуздрів Яков Рахелю, дочку Лабанову, брата матері своєї, приступив Яков, одвалив каменя від усьтя колодязного, та й напоїв вівцї Лабанові, брата материного. І поцїлував Яков Рахелю, та й заплакав у голос. І повідав Рахелї, що він брат отця її, і що він син Ребечин. І побігши вона, повідала панотцеві свойму сї речі. Сталось ж, як почув Лабан вістї про Якова, побіг зустріч йому, і обнявши його цїлував, і ввів його в господу свою, і повідав Лабанові всї речі сї. І каже йому Лабан: Справдї від костей моїх і від тїла мого єси ти. І пробув з ним днїв місяць. Каже ж Лабан Яковові: Що брат менї доводишся, чи то ж мусиш робити на мене дармо? Скажи менї, яка тобі плата. У Лабана ж та було дві дочцї: старша на імя Лея, меньша ж Рахеля. Лея недуговала очима, Рахеля ж була високого зросту, й принадна видом вельми. Уподобав же Яков Рахелю, і каже: Парубкувати му в тебе сїм год за Рахелю, дочку твою меньшу. Каже ж йому Лабан: Лучче менї тобі оддати її, нїж мусїв би другому мужеві. Живи зо мною. І парубкував Яков за Рахелю сїм років, і здались вони йому, наче кілька днїв, тим що любив її.