Дiї 27:13-44

А як вітер південний повіяв, то подумали, що бажання вони досягли, тому витягли кітви й попливли покрай Кріту. Але незабаром ударив на них рвачкий вітер, що зветься евроклідон. А коли корабель був підхоплений, і не міг противитись вітрові, то йому віддались ми й понеслися. І наїхали ми на один острівець, що Клавдою зветься, і човна насилу затримати змогли. Коли ж його витягли, то засобів допомічних добирали й корабля підв’язали. А боявшись, щоб не впасти на Сірт, поспускали вітрила, і носилися так. А коли зачала буря міцно нас кидати, то другого дня стали ми розвантажуватись, а третього дня корабельне знаряддя ми повикидали власноруч. А коли довгі дні не з’являлось ні сонце, ні зорі, і буря чимала на нас напирала, то останню надію ми втратили, щоб нам урятуватись... А як довго не їли вони, то Павло став тоді серед них і промовив: О мужі, тож треба було мене слухатися та не відпливати від Кріту, і обминули б були ці терпіння та шкоди. А тепер вас благаю триматись на дусі, бо ні одна душа з вас не згине, окрім корабля. Бо ночі цієї з’явився мені Ангол Бога, Якому належу й Якому служу, та і прорік: Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе. Тому то тримайтесь на дусі, о мужі, бо я вірую Богові, що станеться так, як було мені сказано. І ми мусимо наткнутись на острів якійсь. А коли надійшла чотирнадцята ніч, і ми носились по Адріятицькому морю, то десь коло півночі стали домислюватись моряки, що наближуються до якоїсь землі. І, запустивши оливницю, двадцять сяжнів знайшли. А від’їхавши трохи, запустити оливницю знову, і знайшли сяжнів п’ятнадцять. І боявшись, щоб не натрапити нам на скелясті місця, ми закинули чотири кітві з корми, і благали, щоб настав день. А коли моряки намагались утекти з корабля, і човна спускали до моря, вдаючи, ніби кітви закинути з носа хочуть, то сказав Павло сотникові й воякам: Як вони в кораблі не зостануться, то спастись ви не зможете! Тоді вояки перерізали мотузи в човна, і дали йому впасти. А коли розвиднятися стало, то благав Павло всіх, щоб поживу прийняти, і казав: Чотирнадцятий день ось сьогодні без їжі ви перебуваєте, очікуючи та нічого не ївши. Тому то благаю вас їжу прийняти, бо це на рятунок вам буде, бо жадному з вас не спаде з голови й волосина! А промовивши це, узяв хліб та подякував Богові перед усіма, і, поламавши, став їсти. Тоді всі піднеслись на дусі, і, стали поживу приймати. А всіх душ нас було в кораблі двісті сімдесят шість. І як наїлись вони, то стали полегшувати корабля, викидаючи збіжжя до моря. А коли настав день, то вони не могли розпізнати землі, одначе затоку якусь там угледіли, що берега плаского мала, до якого й вирішили, як можна, приплисти з кораблем. Підняли тоді кітви, і повкидали до моря, і порозв’язували поворозки в стерна, і вітрило мале за вітром поставили, та й покерували до берега. Та ось ми натрапили на місце, що мало з обох сторін море, і корабель опинивсь на мілкому: ніс загруз й позоставсь нерухомий, а корма розбивалася силою хвиль... Вояки ж були змовилися повбивати в’язнів, щоб котрийсь не поплив і не втік. Але сотник хотів урятувати Павла, і заборонив їхній намір, і звелів усім тим, хто пливати вміє, щоб скакали та перші на берег виходили, а інші хто на дошках, а хто на чімбудь з корабля. І таким чином сталось, що всі врятувались на землю!