Дiї 16:1-40

І прибув він у Дервію й Лістру. І ото був там один учень, на ім’я Тимофій, син наверненої однієї юдеянки, а батько був геллен. Добре свідоцтво про нього давали брати, що були в Лістрі та в Іконії. Павло захотів його взяти з собою, і, взявши, обрізав його через юдеїв, що були в тих місцях, бо всі знали про батька його, що був геллен. Як міста ж переходили, то їм передавали, щоб вони берегли оті постанови, які видали в Єрусалимі апостоли та старші. А Церкви зміцнювалися в вірі, і щоденно зростали кількістю. А що Дух Святий їм не звелів провіщати слово в Азії, то вони перейшли через Фрігію та через країну галатську. Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів. Обминувши ж Мізію, прибули до Троади. І Павлові з’явилось видіння вночі: якийсь македонянин став перед ним і благав його, кажучи: Прийди в Македонію, і нам поможи! Як побачив він це видіння, то ми зараз хотіли піти в Македонію, зрозумівши, що Господь нас покликав звіщати їм Євангелію. Тож відпливши з Троади, прибули ми навпрост у Самотракію, а другого дня до Неаполя, звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії. І пробули ми в цім місті днів кілька. Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились. Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятір, що Бога вона шанувала. Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив. А коли охристилась вона й її дім, то благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть. І змусила нас. І сталось, як ми йшли на молитву, то нас перестріла служниця одна, що мала віщунського духа, яка ворожбитством давала великий прибуток панам своїм. Вона йшла слідкома за Павлом та за нами, і кричала, говорячи: Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння! І багато днів вона це робила. І обуривсь Павло, і, обернувшись, промовив до духа: У Ім’я Ісуса Христа велю я тобі вийди з неї! І того часу той вийшов. А пани її, бачивши, що пропала надія на їхній прибуток, схопили Павла й Силу, і потягли їх на ринок до старших. Коли ж їх привели до начальників, то сказали: Ці люди, юдеї, наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати. І натовп піднявся на них. А начальники здерли одежу із них, та звеліли їх різками сікти. І, завдавши багато їм ран, посадили в в’язницю, наказавши в’язничному дозорцеві, щоб їх пильно стеріг. Одержавши такого наказа, той їх повкидав до внутрішньої в’язниці, а їхні ноги забив у колоди. А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув’язнені слухали їх. І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в’язничні були захиталися! І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали... Як прокинувся ж сторож в’язничний, і побачив відчинені двері в’язниці, то витяг меча та й хотів себе вбити, мавши думку, що повтікали ув’язнені. А Павло скрикнув голосом гучним, говорячи: Не чини собі жодного зла, бо всі ми ось тут! Зажадавши ж той світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили. І вивів їх звідти й спитав: Добродії! Що треба робити мені, щоб спастися? А вони відказали: Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасений ти сам та твій дім. І Слово Господнє звіщали йому та й усім, хто був у домі його. І сторож забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив, і охристився негайно він сам та його всі домашні. І він їх запровадив до дому свого, і поживу поставив, і радів із усім домом своїм, що ввірував у Бога. А коли настав день, то прислали начальники слуг поліційних, наказуючи: Відпусти тих людей! І сказав той в’язничний дозорець слова ці Павлові: що прислали начальники, щоб вас відпустити. Отож, вийдіть тепер та й з миром ідіть! А Павло відказав їм: Нас, римлян, незасуджених, різками сікли прилюдно, і до в’язниці всадили, а тепер нас таємно виводять? Але ні! Хай вони самі прийдуть, та й виведуть нас! Ці ж слова поліційні слуги донесли начальникам. А ті налякались, почувши, що римляни вони. І прийшли, та їх перепросили, а вивівши, благали, щоб із міста пішли. І, вийшовши з в’язниці, прибули вони до Лідії, а з братами побачившись, потішили їх та й пішли.